Історія порівняльного літературознавства в Україні

3

1. Лекція 3. Історія порівняльного літературознавства в Україні.

План

1. Компаративні праці М. Драгоманова.

2. О. Котляревський і його дослідження.

3. Санскритологічні студії Дм. Овсянико-Куликовського.

4. І. Франко як компаративіст.

5. М. Возняк та його внесок у розвиток української компаративістики.

6. Порівняльні студії в другій половині ХХ ст. – початку ХХІ ст.

1. Компаративні праці М. Драгоманова.

Етапною у процесі становлення порівняльного літературознавства в Україні стала праця М. Драгоманова (1841-1895) «Слов’янські переробки Едіпової історії» (1874-1891). Праця і на сьогодні унікальна з кількох причин. Викладені в «Слов’янських переробках…» погляди, як видно, були винятково важливі для М. Драгоманова: він вірив, що вони знайдуть певний резонанс у світі. «…Оповідання про кровосумішку, – зазначав М. Драгоманов, – інтересні «задля вивірення різних метод пояснення схожих у різних народів оповідань». Зупиняючись на особливостях найпоширеніших на той час напрямів дослідження подібного матеріалу (міфологічному – Грімми, Кун, інтернаціональному, з акцентом на запозиченнях – Бенфей, антропологічному – Ленг, Тайлор), де спільне вмотивовувалося «коінциденцією способів мислення» у різних народів) та вказуючи на доцільність кожного («резон є у всіх трьох»), М. Драгоманов, однак, не випадково раз по раз наголошував: «кожний має бути прикладений на своєму місці». М. Драгоманов добре володіє матеріалом із праць М. Костомарова, М. Петрова, О. Веселовського, публікаціями в «Трудах Киевской духовной академии», «Современнике», однак характером свого дослідження повсякчас переконує, що нерідко визначена ідея, напрям студії призводять попередників до помітного підтягування фактів. Завдання його розвідки інше, не тільки самими підходами до опрацьовуваного матеріалу «свого» й «чужого», а й поглядом на словесну творчість українців, баченням України у світовій історії. З одного боку, «Слов’янські переробки…» сприймалися як певний підсумок розвитку порівняльного літературознавства з чітко вираженими, зважаючи на обставини, українознавчими тенденціями в них, наміченими ще М. Максимовичем, Й. Бодянським, О. Котляревським; з другого – це було явище, пов’язане з початком нового, якісно вищого його етапу.

За час, у який складалися «Слов’янські переробки…», М. Драгоманов надрукував низку праць, кожна з яких порушувала ту чи іншу проблему компаративних студій, причому в основі їх була як народна словесна творчість, так і професійна література (напр., оповідання про Александра Македонського, «Gesta Romanorum», «Панчатантра», «Король Лір» Шекспіра, «Шахнаме» Фірдоусі і т. д.). Зроблені висновки були слушні, спонукали, як-от у спостереженнях над турецькими анекдотами про Ходжу Насреддина, до гострих дискусій (Драгоманов – Сумцов; Драгоманов – Кримський), але все ж несистематизовані. Уже надруковане на початку 70х рр. не раз переконує в тому, що для автора важливо не тільки довести переваги порівняльних студій, придатність їх для вивчення сюжетів, мотивів, тем, жанрів, «ембріології» творів. Численні розвідки визначали головне завдання подібних студій: «Порівняння варіантів українських, великоруських, польських, німецьких і бретонських (народних пісень, балад) – пише М. Драгоманов, – …виразно виказує й питоменності побуту й понять кожного племени». Майже через десять років в іншій праці, вибудуваній на інших варіантах пісень, М. Драгоманов, визначаючи вектори («круги») порівняльних дослідів, стверджуватиме: «порівняння … показало би і відмінну нашої словесності, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ця схожість зі спільного колись племінного скарбу, або чи… від переняття при обопільному культурному впливі. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена …словесність методом інтернаціонального по рівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент», «окремішні прикмети національності». Перейнятий метою «вказувати» в порівняльних вивченнях «не лише на схожість, але й на різницю в студійованому матеріалі різних народів», учений щораз розширює поля спостережень. Власний досвід, а також напрацювання провідних учень переконують М. Драгоманова в необхідності поставити порівняльні студії на «твердий науковий ґрунт», коли досліджуваний матеріал, визначені завдання спонукатимуть до пошуків відомих методик (кожної – «на своєму місці»). У зв’язку з цим він клопочеться, аби найкращі чужоземні праці стали «доступ ними задля порівняльних .....[read full text]

2. О. Котляревський і його дослідження.

В українському літературознавстві ім’я О. Котляревського (1837-1881) найчастіше пов’язують із розвитком славістики й етнології. Подібні характеристики зустрічаємо і в довідкових виданнях. «Дійсним представником» порівняльно-міфологічної школи в Україні вважає його Л. Білецький. Сама по собі кожна з характеристик слушна. Але тільки тоді, коли взяти до уваги конкретну частину праць із наукової спадщини вченого: роботи зі славістики, етнології, міфології тощо. Примітно, що студії О. Котляревського (а це найчастіше розгорнуті рецензії, огляди, статті, присвячені проблемам розвитку світової літератури, міжлітературним взаєминам) не потрапляють у коло спеціальних спостережень, а значить, не впливають і на висновки. Винятком тут може бути хіба що той же Л. Білецький із чітко визначеним акцентом на українознавчому характері праць: «В особі О. Котляревського, – зазначав він, – будемо мати не тільки професора одного з московських університетів, але й ученого українця».

Означене О. Котляревським сприйняття літератури як не «самої тільки розваги», але діла громадського, котре «будить і на вертає людину до життя», включає й «перші моменти художньої насолоди», «зачарування», які несе художній твір і які опановують розумом і почуттями читача. Знайомство з літературними фактами вибудувало свій «погляд на предмет». Суть його полягає у вивченні художнього явища в широкому контексті історичного розвитку народу. Особливий наголос робить учений на діахронічних спостереженнях, « .діяльність кожного народу, – пише О. Котляревський, – спочатку була такою ж, як і в інших народів, що зі спільного джерела; від глибокої давнини доісторичної єдності певна народність виносить . ту міцну спільну основу, на якій потім у міру сил та історичних умов, розвивається самостійна діяльність кожного народу». За О. Котляревським, щоб зрозуміти літературу, літературне явище, яким воно є, треба осмислити його основу, точніше праоснову, «ембріон майбутніх народностей». Наступний крок – порівняння, визначення спільного (від спільного коріння) і відмінного, при внесеного історією (поняттям, за О. Котляревським, широким і містким): «Народність . є стільки само і вроджена . власти вість народу, скільки й результат його історії, підсумок усього прожитого; через те справжнє знання і розуміння народності на бувається лише шляхом історичним і порівнянням її елементів із подібними основами». Л. Білецький, виходячи зі свого розуміння народного (національного), не поділяє такого підходу вченого до осмислення художнього явища, пояснюючи його скоріше впливом міфологічних теорій Ф. Боппа та Гріммів, аніж власними спостереженнями. Останні, безперечно, важили в становленні наукових поглядів О. Котляревського немало. Так само, як і праці Ф. Буслаєва, О. Афанасьєва та ін. Одначе не лише своїм інтересом до міфології, праслов’янської історії, а й мови, що, як і для міфолога Ф. Буслаєва, була «лише засобом пізнання літератури». О. Котляревський був переконаний, що саме мовознавство запропонувало багатий матеріал для сучасної науки, зокрема й у тій сфері, що стосується народного (національного) й загальнолюдського, спільного і відмінного. Стали зрозумілі, – писав він, – властивості найдавнішої первісної поезії. Історія слова, за О.Котляревським, розкриває душу людини.

Для О. Котляревського важливе не лише проникнення в міфологію («міф утримує лише загальнолюдську рису»), але й подальша можливість шляхом зіставлень вичленити народне, відмінне, вивчити його природу. Він розцінює міф як «цвіт, вищий прояв духовного життя народу, в якому сходяться всі інші життєві відправлення народного організму, як у центрі». Напрацьоване міфологами-попередниками (Гріммом, Буслаєвим, Костомаровим, Афанасьєвим) дозволило вченому «рухатися далі, отже, не просто «реставрувати» міфічні уявлення, образи, назви, терміни, а показати їх «історичне життя і значення в умовах окремих народностей». Перечитуючи «Разбор сочинения Афанасьева .», виконаний О. Котляревським, Л. Білецький слушно зазначав, що автор виявив незвичайну систематичність у визначеннях і з’ясуванні методологічних принципів, із якими слід підходити до студій із міфології. Методика дослідження, розроблена О. Котляревським й апробована його ж таки оглядами, позначилася на теоретичному осмисленні історії «артистичної» літератури. Матеріал подальших його студій, а це в основному світова література, урізноманітнює методику порівняльних досліджень. За О. Котляревським, загальна (світова) література повинна бути, насамперед, виявленням «літературних і артистичних ідей». Саме такі художні пам’ятки визначають обсяг літературної науки. Найприйнятнішим для вивчення, на думку О. Котляревського, є порівняльно-історичний метод. При цьому широко застосовуються елементи психологічного, культурологічного, міфологічного характеру, тобто ті, що сприяють усебічному вивченню твору в кон.....

Повертаючись із часом до написаної за кордоном індологічної розвідки про культ божества Соми, Овсянико-Куликовський уточняв: «Ідея була така: ритм, який властивий мові і який виражається з найбільшою силою у вірші та пісні (що на різних етапах розвитку переважають над буденною – «прозовою»), повинен діяти на «немовлячу» психіку первісного людства збуджуючим, екстатичним чином, він є стимулом думки і творчості». У сформульованій концепції мови й екстазу Овсянико-Куликовський особливого значення надає вивченню різних аспектів словесної функції; його цікавить естетична природа мови; психічний вплив ритму, властивого мові. Ритм, доходить висновку автор, на ранніх етапах розвитку «хвилював людей не менше сонця, місяця, зірок . був джерелом міфологічних і містичних концепцій .», «так звана проза є лише поганий спотворений вірш». Звернення Овсянико-Куликовського до ведійських гімнів можна пояснити кількома причинами, пов’язаними з природою літератур Сходу взагалі. Найпершою є те, що традиційні уявлення про тип літературного твору на Заході і Сході не збігаються. Відтак літературні рамки східних літератур набагато ширші, до складу літератури входять також релігійні, релігійно-філософські пам’ятки, які також уважаються творами високої художньої культури. Інша пояснюється тим, що Овсянико-Куликовський обирає той художній матеріал, який наукова орієнталістика вважає «періодом неусвідомленої поетики, поетики до поетики». Це була епоха, представлена усними формами побутування творів. Художня література, як зазначають дослідники, ще не стала самостійною сферою. Погляд на ведійські тексти (молитви) був визначений Овсянико-Куликовським так: «Молитва є не лише прохання, звернене до богів; це ще й логічна дія словом». Дія, виконана не за естетичними законами натьї, індійської драми, а спричинена традицією виконання ритуалу як такого. Завданням ученого було простежити природу поетичного слова взагалі. Санскритські пам’ятки (надто веди) давали багатющий матеріал для спостережень і висновків. Бо навіть найдавніші з них відзначалися гострим уявленням самоцінності слова, його виражальних можливостей, необхідності його вмілого від бору і використання, коли слово і зміст поставали як єдине ціле. Далі Овсянико-Куликовський робить акцент на кав’ї (поезії), найповніше представленій словесною художньою творчістю. Примітно, саме в руслі поетики кав’ї виникло, як стверджують дослідники, учення про словесний образ, аланкари (прикраси) і похідні – гуни, доші, ріті, словом, те, стало основою індійської теорії поезії в цілому.

Наголос, зроблений на словесну творчість, видається цілком зрозумілим і в контексті розставлених у працях інших учених-українців, що за певних умов вимушені були працювати на російську науку: М. Костомарова, О. Котляревського, О. Потебні, О. Кирпичникова. Ще в «Обзоре сочинений, писаных на малороссийском языке» та «Об историческом значе нии русской народной поэзии» М. Костомаров, оперуючи багатими джерелами словесної творчості різних народів, намагався по казати, що «кожний народ . має в собі щось таке, що торкається більш або менш кожного з тих осіб, що належать до народу .», і що те «щось» .можна найкраще зрозуміти і відчути, коли лю дина «не старається . бути пізнаною». Таким джерелом для до слідження своєрідності етносу була пісня, де «народ . виявля ється таким, яким він є». Увагу М. Костомарова також привертає «чисто мисленничний напрямок». Не менш переконливо звучала й інша думка про те, що ви вчити своє, особливе, у порівнянні зі спільним можна, як слід осмисливши спільне. Таким спільним джерелом, наприклад, для О. Котляревського стала індоєвропейська основа. Очевидну роль у наукових розвідках Овсянико-Куликовського відіграла і праця Т. Бенфея, критикована, заперечувана, одначе важлива й тим інтересом, який вона викликала до санскриту в цілому.

У сходознавчих студіях Овсянико-Куликовського майже від сутні сліди полеміки з його попередниками, зокрема тими, що, займаючись словесною творчістю слов’янських народів, широко залучали «чужий» матеріал, відстоюючи при цьому різні погляди на її своєрідність. Ученого цікавить не відмінність як така, а сама природа мови і мислення, те, що пізніше у «Психології національності» він визначить як «щось» (нечто), котре з’являється в позасвідомій сфері психіки. «Уявлення, поняття, образи, ідеї, які становлять зміст думки, і їх поєднання, тобто судження, що відбувається за нормами логіки, – зазначає він, – усвідомлені. Навпаки, психологічні асоціації уявлень, понять, образів, ідей – неусвідомлені, і саме тут і проявляється у зв’язку з функціями мови (завжди неусвідомленими), національне забарвлення психології думки. В національній мові, її звуковій формі, словнику і граматичній будові виражається національна психологія мислення, і тільки «по прямій лінії» мови ми маємо можливість проникнути в її таємниці». Таким чином, пошуки специфіки національного повертають Овсянико-Куликовського до глибин мови і психіки народу, які він простежує, звернувшись до ведійських гімнів, розкриваючи крізь призму тих же психологічних асоціацій, понять, образів, самі «уявлення» (представления), що О. Потебня назве «внутрішнім знаком значень». По суті, те, що у спостереженнях О. Потебні, якого Овсянико-Куликовський знав іще з часів харківського захисту наукової роботи про вакхічні культи, його лекційних курсів, до яких повернеться уже в зрілому віці, викликає інтерес і в нього. «Уявлення, – доходить висновку Овсянико-Куликовський, – нав’язується самим словом». І тоді слово «вже не просто знак. Воно – образне, художнє. Такі слова будемо називати услід за Потебнею, словами з внутрішньою формою; крім зовнішньої (звукової) форми і значення, в них є ще уявлення, і ось саме відношення уявлення до значення, і становить внутрішню форму слова». Образність санскритської поезії, як відомо, має ономатич ний характер. Вона, як не раз відзначав відомий український індолог О. Баранников, на відміну від індо-мусульманської та європейської, набагато тісніше зв’язана зі світом індійської при роди, міфології. « .в плані образності, – підкреслював учений, – «Рігведа» займає особливе місце, оскільки їй невідоме використання об’єктів образності, особливо широко використовуваних у всій подальшій літературі аж до наших днів». Вивчення най старіших ведійських гімнів дозволяло Овсянико-Куликовському не тільки простежити характер образності санскритської літера тури, а й зробити певні висновки щодо багатоманітності аспектів людського мислення взагалі. Вони й привели його до переконання, що « .національних відмінностей думки треба шукати . виключно в психології процесів думки». Нарешті, глибоке прочитання давньоіндійських пам’яток повертає його до цікавих міркувань про природу прози, її ритм тощо, які автор реалізував у працях про Гоголя, Тургенєва, Чехова та ін. Таким чином, знайомство із санскритологічними розвідками Овсянико-Куликовського переконує в хибності тверджень про маловартісність їх у науковій спадщині вченого. «Рігведа», «Веди гімнів», як уточняв він, були для нього не лише прекрасною па м’яткою, яку автор ставив в один ряд із Біблією, Авестою, поемами Гомера, а й твором, що, обійнявши «багатовікову роботу умів», викликав у нього «психологічний» внутрішній інтерес. Він став основою для подальших лінгвістичних, літературознавчих пошуків Овсянико-Куликовського, якими достойно представлений психологічний напрямок слов’янського літературознавства. Методика порівняльних досліджень санскритських, іранських пам’яток, греко-римської античності була важливим кроком на шляху становлення й розвитку української компаративістики.

4. І. Франко як компаративіст.

Серед дослідників, котрі навчилися з аналітично здобутих генетичних компонентів синте­зувати творчу індивідуальність митця, був Іван Франко (1865-1916). На початку 1880-х років, під впливом Теодора Бенфея, Фелікса Лібрехта, Олександра Веселовського і, звичайно, завдяки безпосереднім науковим контактам з Михайлом Драгомановим, Іван Франко переорієнтувався із суто соціологічної, публіцистичної, ідеологіч­ної імпресіоністики, якою він захоплювався на попередньому етапі своєї діяльності, на аналітичне порівняння тих сюжетів, образів, мотивів, котрі належали до різних епох, жанрів та стилів і не обов’язково перебу­вали в генетичних зв’язках.

Уже в одній із перших компаративних своїх праць – статті «Старинна романо-германська новела в устах руського народу» (1883) – критик скористався поняттям матеріалу як набору спільних тематично-фа­бульних складників, що неоднаково трансформуються і по-різному ком­бінуються у фольклорних творах відмінних національних традицій. Притім дослідник висловив упевненість у великих пізнавальних можли­востях порівняльної методики в царині етнології: спосіб і міра того перероблювання одного і того самого матеріалу різними народами дає дуже багато цінних етнологічних вказівок, дає важний ма­теріал до пізнання світогляду, характеру і психології народів

I. Франко .....

У Т. Шевченка обидва мотиви поєднано, притім сюжет першого мо­тиву обірвано і доповнено другим таким чином, щоби вилучити мото­рошні сцени з упирем. Згідно з І. Франком, позбувшись елементів жаху, балада виграла концептуально: Шевченко виступив у ній «як правдивий апостол нового, щиролюдського Євангелія», опоетизувавши в символіч­ному образі тополі почуття вірності в коханні.

Отож «впливологія» шкідлива, якщо бачити тільки впливи, але не помічати творчої індивідуальності самого митця.

5. М. Возняк та його внесок у розвиток української компаративістики.

Внесок Михайла Возняка (1881-1954) у компаративістику — промовистий. Нове видання його “Історії української літератури” стало помітним кроком в осмисленні історії нашої літератури від найдавніших часів до ХVIII століття. Автор простежує багатий матеріал рідного слова в плані контактно-генетичному («в генетичній послідовності») й типологічному. Значну увагу приділяє М. Возняк висвітленню форм взаємин українського письменства, включаючи й дані інших галузей знань. « .історія всесвітньої літератури, – відзначає автор, – це поступове розкриття змісту людського життя, .це частина великої історії духу, котру можна назвати філософією». Відтак із самого дослідження М. Возняк, як свого часу Ван Тігем, пріоритетність віддає своїй літературі, інший матеріал залучає до зіставлень настільки, наскільки це потрібно для глибшого прочитання. Така установка дослідника. Це спонукає його уже при висвітленні найдавніших епох звертатися (на відміну від пізніших дослідників) насамперед до оригінального, а не перекладного письменства. При цьому автор зауважує, що нова культура, яка прийшла із християнством і письменством, «витиснула на ній своє тавро», оскільки зустрілася з нижчою, місцевою і увійшла в боротьбу з нею». Сказане, однак, не є підставою для нехтування своїм при прочитанні легенд, переказів. Процес «придавлення» християнського або «перетворення» під впливом свого перебуває під пильною увагою вченого. Простежуючи обставини історико-культурного життя, автор цілком обгрунтовано звертає увагу на «приналежність» України до східного світу, зокрема візантійської культури. Історики літератури по-різному бачать візантійську «сторінку» в нашій літературі: як те, що з часу прийняття християнства заступило їй дорогу до заходу і західної культури, як «візантійщину», але й таку, що на шляху «із варяг у греки» залишала багато цікавого з інших цивілізацій. «Несимпатичним» вважає М. Возняк намагання візантійської літератури викорінити усе те, що бодай натякало на інтереси до заходу, в тому числі й поганський елемент, що «перетворився» в поетичний матеріал. Але ерудиція вченого, знання матеріалу не залишили непоміченими «перетравлення» з чужих літератур візантійською, що в такому вигляді входило у східний християнський світ. Художні пам’ятки, досліджувані автором, гостро ставлять, таким чином, проблему «чужого» і «свого», способів врощення чужого, шляхів входження його в національний літературний процес. Крім того, саме знання характеру візантійської літератури проливає світло на деякі місця в українській, зокрема поганській народній творчості. Порівняльні аспекти роботи М.Возняка свідчать про те, що автор добре орієнтувався у візантійській літературі, яка з ІХ ст. аж до ХІІ‑го переживала період піднесення. Автор головно акцентує на посередницькій (між Європою та Азією) її функції. Але в контексті його дослідження присутнє все те, чим володіла тоді візантійська культура. «Конфесійний конфлікт» західної та східної церков не міг не позначитися на сприйнятті не лише візантійської, а й інших літератур цього регіону – сірійської, коптської, що при багатьох відмінностях, мали не менше спільного, передовсім у змісті, у поширенні перекладної літератури, що, зважаючи на «ойкуменічність» (термін С.Аверінцева) ідеологічних систем Раннього Середньовіччя, сприяли «зрощенню» оригінальної й перекладної літератур, які потому проникали прямо й опосередковано і в слов’янський світ. У Візантії ІХ ст. пожвавлюється життя культурних центрів, поряд із церковною активно розвивається й світська література, з її інтересом до давнини, в тому числі й греко-римської античності. Оновлюється візантійський фольклор, відчутніший інтерес до реального життя в оригінальній літературі. З’являються переробки творів античних авторів – Гомера, Евріпіда. З іншого боку, помітний посилений інтерес до Сходу. Здійснюються численні переспіви, перекази не лише з арабської мови. Остання нерідко виступала мовою-посередницею у спілкуванні християнської Візантії з іншими художніми світами. Так, уже в ХІ ст. Симеон Сіф дає своє тлумачення санскритської «Панчатантри», яка під назвою «Каліла і Дімна» входить в арабомовні літератури. У слов’ян вона з’явиться під назвою «Стефаніт і Інхілат». Через посередництво Візантії арабомовна культура, витворена багатьма етносами, у тому числі й епохи Раннього Відродження, проникала в Європу і, зокрема, на території, заселені слов’янськими народами. Ось чому увесь матеріал, пов’язаний з Візантією (усим, що стосувалося науки про людину – така доктрина вченого), піддається огляду і при аналізі своєї літератури. Причому автор широко залучає до студій матеріали суміжних наук – архітектури, малярства тощо. Елементи історико-культурного методу поєднуються із соціологічним, коли автор торкається проблем рецепції чужого, в тому числі й візантійською українською літературою, відбору і особливостей його «втягування» в себе. « .український організм, – уточняє автор, – .вибирав з нього (візантійського впливу) те, що йому було рідніше, ближче, та, присвоюючи собі чуже, вкладав присвоєне . у власне тіло й оживляв . власною кров’ю». Гнучкість наукових методик, які застосовує М. Возняк, не дозволила вписати його в строгі рамки історичної школи, зокрема ідеологічної інтерпретації твору. Зіставляючи його методу з апробованою С.Єфремовим, Л.Білецький змушений був уточняти: «Приблизно ті самі принципи, правда не так систематично й повно, як це висловив С. Єфремов, проводив і проводить у своїх студіях . М. Возняк». Точніший, здається, М. Гнатюк, який вважає, що в працях М. Возняка знайшла своє логічне продовження вироблена у другій половині ХІХ ст. соціологічна концепція, яка поєднувалася з порівняльною теорією, культурно-історичною, філологічною школами. Самі художні пам’ятки (тексти), які почасти мали багато спільного з «чужими», або відмінного від генетично споріднених, спонукали автора не раз повертатися до різних факторів історичного життя народу (напр., при спробі пояснити характер і суть південно-слов’янського впливу, зокрема болгарського у ХІІІ – XIV ст.; або сліди іранські, тюрксько-татарські, німецькі, литовські, чеські і т.д.). Десь у зародку тут уже наявна й проблема помежових літератур. Так, він акцентує на контакти зі словесною творчістю мадьярів, словаків, поляків, білорусів, литовців, простежуючи пам’ятки, народжені до відомих історичних подій. Ще в іншому плані (справді більше ідеологічному) вивчається ця проблема на матеріалі української та російської літератур XVIII ст., коли автор простежує українську та європейську течії в російській літературі, обгрунтовуючи право першості за першою, а відтак і більш органічного врощення її в літературний процес сусідньої літератури. Не менш важлива й інша проблема рецептивного характеру, вирішення якої проливає світло на Вознякову оцінку впливів. Для нього вони не є ознакою слабкості літератури, а, навпаки, свідченням розвитку, так само, як і здатність переробляти, переймати, присвоювати, перекладати. Таким розумінням «чужого» в контексті свого письменства пояснюється і його сприйняття перекладної літератури. Примітно навіть таке: розділ про неї не починає, як в академічній історії літератури, а продовжує її, органічно вписується в огляд. Автор свідомий того, що перекладне письменство в певні періоди розвитку переважало оригінальну, а інколи «розпочинало . окремі літературні фази її». Проте інші моменти перекладацької справи в Україні, передовсім переклади, виконані з грецької в Україні без будь-якого посередництва, дають підстави робити певні висновки про стан літератури, її потреби, орієнтацію тощо. Таким чином, порівняльним прочитанням літератури в широкому контексті свого й чужого автор визначає не лише два важливі рівні аналізу – контактно-генетичний і типологічний, а й основні форми взаємин, приділяючи особливу увагу різновидам тогочасного перекладу, ролі літератури (твору) – посередниці та факторам, що спонукали виконувати посередницьку місію в чужому письменстві. Чи не вперше на ті часи М. Возняк торкається проблеми поліваріантності перекладів, що також мала місце в давній українській літературі. І тут дані історії культури мови – суміжних наук, як сказали б сьогодні – залучаються до спостережень, які проливають світло, скажімо, на те, чому потреба в конкретному перекладному творі (напр., візантійському) нерідко була і спричинена різними факторами, і по-різному задовольнялася у тому ж слов’янському світі (у південних і східних слов’ян). Нарешті М. Возняк чи не одним із перших серед українських літературознавців вдається до синхроністичних таблиць, якими супроводжує обидва томи своїх студій. На особливу цінність їх вказує і М. Гнатюк. Без сумніву, вони свідчать про знання автором світової літератури. Але важливе й інше: так автор утверджує ще один спосіб прочитання національного письменства в регіональному та європейському контексті різних епох. Цей спосіб, як відомо, потому був зреалізований і в російському академічному виданні «Истории всемирной литературы» в дев’яти томах. Завдання, визначене дослідником, межі студіювання не дозволили, зрозуміло, вдаватися до широких контактно-генетичних і типологічний студій. Однак присутність їх незаперечна. Матеріал синхроністичних таблиць – від «Пісні про Роланда», «Декамерона» Бокаччо, «Похвали розуму» Е. Роттердамського – до драм В. Шекспіра, «Дон Кіхота» Сервантеса, творів Корнеля, Руссо, Стерна, Лессінга, Шіллера, Гете, Гайне, російських письменників. Такий неповний перелік імен витворює той контекст, у якому автор веде вивчення української літератури.